Делегація Американського ПЕН-клубу приїхала з візитом в Україну

Делегація Американського ПЕН-клубу приїхала з візитом в Україну

Делегація Американського ПЕН-клубу приїхала з візитом в Україну 1 грудня. Зважаючи на основоположні принципи ПЕН-клубів – боротьба за права людини й свободу слова, – цей візит цілком логічний. Бо каток російської окупації несумісний зі свободою слова, а українські письменники, як і інші громадяни країни, стали безпосередніми жертвами війни. Дехто, як Володимир Вакуленко, навіть втратили життя. У Києві делегати презентували власний аналітичний звіт про втрати української культури після 24 лютого, а потім вирушили у дводенну екскурсію найбільш постраждалими локаціями Чернігівщини та Київщини, щоб на власні очі побачити наслідки війни. Читомо приєдналося до першого дня їхньої екскурсії.

У складі делегації, окрім керівництва ПЕН, були також досвідчені воєнні кореспонденти, які, однак, побували в Україні вперше.

Пітер Ґодвін, голова американського ПЕНу у 2012 – 2015 роках, родом із Зімбабве, учасник громадянської війни у Родезії, випускник Кембриджа та Оксфорда, кореспондент лондонської The Sunday Times (конфлікти в Анголі, Мозамбіку, Намібії, Зімбабве), кореспондент у Східній Європі часів падіння комунізму, автор книг про тайську секс-індустрію, правління диктатора Мугабе та інше.

Барбара Демік, воєнна репортерка, що висвітлювала балканські та чеченські війни, очолювала пекінське бюро газети Los Angeles Times, авторка трьох книг про різні види облоги – Сараєво, Північну Корею та Тібет.

Автобус із делегацією рушив від Золотих воріт у сторону Чернігова. Коли ми переїжджали Дніпро по Мосту Метро, нью-йоркські американці здивовано спитали, чи ми часом не їдемо у Квінс, бо пейзаж їм нагадав рідні краєвиди.

Першою зупинкою на Чернігівщині було село Ягідне, яке розташоване на околиці обласного центру.  Селяни стали живим щитом, який утримували у нелюдських умовах цілий місяць.

Під час бойових дій село сильно постраждало, однак силами волонтерів більшість зруйнованих будівель відновили. Єдине, що залишилося на пам’ять про жахливі події, – це підвал школи.

Підвал школи ніяким чином не був розрахований на таку кількість людей, не всі мали можливість присісти, не те що лягти. В одній кімнаті дитячі малюнки з написами «Ні війні», в іншій – схематичний малюнок села з метеоритом у небі. Імовірно, так батьки пояснювали дітям звуки артилерії.
На стінах можна знайти кілька календарів, на яких селяни рахували дні в нелюдських умовах. Біля найстрашнішого з них полівий бік прізвища селян, яких росіяни застрелили на вулиці, а по праву – тих, хто помер від нелюдських умов у підвалі.

Після Ягідного ми поїхали через понтонний міст у Чернігів і відвідали міську бібліотеку ім. Коцюбинського, яка доволі сильно постраждала від обстрілів. Мальовнича будівля початку ХХ століття розміщена поруч зі стадіоном, на який росіяни скинули потужні авіабомби, полюючи за теробороною (на щастя, безуспішно). Після цього удару бібліотека напівзруйнована.

Поруч з руїнами приватних будинків тут виросло модульне містечко для тих, кому не вдалося відновити свою домівку до зими.

Дорогою назад я мав можливість поспілкуватися з Пітером Ґодвіном і Барбарою Демік. Мене цікавили враження досвідчених репортерів від побаченого.

Барбара проявила журналістські стандарти й сказала, що їй важко робити якісь узагальнення, провівши в Україні всього кілька днів, спілкуючись з можновладцями та гідами: «Я репортерка вулиць і кав’ярень». Чернігів чимось нагадав авторці Сараєво, там так само ворожа армія не мала достатньо сил, щоб захопити місто і вдавалася до терору над цивільним населенням.

Пітер Ґодвін був більш багатослівним. Так сталося, що його візит в Україну став першою закордонною мандрівкою після коронавірусних локдаунів, але він підбадьорював себе власним репортерським кредо: страх – це функція відстані: «Усе на відстані здається значно страшнішим, ніж є насправді, бо медіа концентруються на драмі, показують тільки знищені будівлі, навіть якщо 95 % вціліло. Тому якщо дивитися новини, то можна подумати, що у Києві усе зруйновано, хоча це не так».

На думку Ґодвіна наша війна – це саме кінець російської імперії. На його думку, Росія – дуже переоцінена імперія. Розмір її економіки заледве такий, як в Італії, її армія не така потужна, як вони усіх намагалися переконати, навпаки – за своїм духом вона страшно архаїчна. В Україні його здивував повсюдний стоїцизм, як люди не нарікають на ситуацію, у якій живуть, як усіх об’єднує спільна мета.

І Ґодвіна, і Демік (обох мешканців Нью-Йорка), дуже шокував український супермаркет, у який вони зайшли за кавою, оскільки у ньому чистіше, затишніше і значно кращий вибір, ніж у Нью-Йорку. Обоє авторів поставили собі питання, як у країні, де точиться велика війна майже рік, може бути кращий супермаркет, ніж у мирному Великому Яблуку.

Лесь Белей (стаття зі скороченями ww.chytomo.com )

Фото: ПЕН Україна

«ПЕН-клуб» (International PEN, PEN Club) — міжнародна неурядова організація, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів. Був створений з метою сприяння дружбі й інтелектуальній співпраці письменників всього світу; акцентує увагу на ролі літератури в розвитку взаєморозуміння і світової культури; бореться за свободу слова; діє як потужна сила в захисті прав письменників, яких садять до в’язниці, а деколи і вбивають за їх погляди. Це одна з найстаріших організацій, яка бореться за права людини, і одна з найстаріших міжнародних письменницьких організацій. Назва клубу — ПЕН — це абревіатура від англійських слів «Poets, Playwrights, Essayists and Novelists» — «поети, драматурги, есеїсти, романісти», які утворюють слово «пен» (англ. PEN) — ручка для писання. Тепер охоплює також представників інших жанрів, таких як журналісти й історики. Вікіпедія